Пошук Наші конкурси Написати нам листа Фотогалерея
?.?????? ???.???????? 45;   e-mail:korecbibl@meta.ua
 
???????????? ???????????

Ми працюємо:

З 9.00 до 18.00
Вихідний: субота

м.Корець,
вул.Київська, 45

Оголошення

У жовтні відбудеться:
- Літературна розвідка «Поет-філософ, правдолюб і мрійник» (До120-річчя В.Поліщука);
- Виставка-портрет «Я завжди там, де біль і гнів мого народу» (До 75-річчя В.Яворівського);
- Урок історичної пам’яті «Ми українці – козацького роду нащадки»;
- Віртуальний серпантин «Козацькій славі жити в віках» (до Дня захисника України);
- Хроніко-документальна експозиція «Ніколи не згасне пам’яті вічний вогонь» (До Дня визволення України від фашистських загарбників);
- Відеогід «Вони творили Перемогу» (до Дня визволення України від німецько – фашистських загарбників).
Без права на забуття. Робота учениці 11 класу Корецького НВК "школа-ліцей" Римарук Уляни PDF Друк E-mail
Світ освіт - Твори конкурсантів

Без права на забуття

Стань, зупинись, схили чоло, людино,
Пам'яті тих, хто у тяжку годину
Катами знищені були,
Голодну смерть і муки прийняли.
(М. Денисюк, „З Україною в серці”)

На роздоріжжі в місті Корець, де мешкає моя родина, стоїть високий чорний Хрест. Повз нього я щодня йду до ліцею, зупиняюсь, схиляю чоло пам'яті під знаком Хреста, пам'яті про ту національну трагедію, яка трапилась у 1932-1933 роках минулого століття на сході України, пам'яті жертвам голодомору.

Можливо, іноді хочеться забути про несправедливість, про біль, про знущання, про голод і смерть... Та людина має великий дар від природи -пам'ятати.

Пам'ять- це наша совість. Трагедію 30-х добре пам'ятають корчани. Тут була прикордонна зона. Саме тут було навпіл розбите серце України. Наші земляки були під панською Польщею, а Східні області України - під червоним комуністичним режимом. Там активісти знущалися над народом, забирали з осель зерно, чим прирікали людей на голодну смерть.

 

«...А земля без зерна - сиротина.
Чорне поле - і гине родина.
Скільки їх відійшло в ті роки.
Мовчки, тихо і діти й батьки...»
(М. Денисюк «Станьмо разом, брати-українці»)

З тривогою читаю в Рівненській газеті «Час» спогади тих, хто пережив трагедію голоду, а серце завмирає; «Мати перед смертю каже:«Ріжте, вбийте-та буде, що їсти, я все одно помираю». Мати померла, з дев'яти дітей вижив я один...!».

Слухаю слова корчанки Віри Жовтко, яка в те лихоліття жила на Київщині: «У мами був хрещеник Іванко. Сестра Параска пішла до їхньої хати і скоро, плачучи, повернулась...Мати Іванкова збожеволіла. Хлопчикове тіло варилось у горщику...Тоді мати сказала: «Діти, йдемо у «западну», там голоду немає, виживемо». В селі Морозівка, в одній із осель ми і знайшли притулок. Тут вперше я спробувала Паски. її шматочки розтавали в роті».

Я ношу ім'я своєї прабабусі Уляни. Розповідь про голодомор з її вуст дійшла і до нас, її правнуків. її розповіла мені моя бабуся Марія: «До хати заходили голодні люди. Здебільше увечері, вночі. Вони були худі, обірвані, нещасні. їх очі були сумні. Наша родина була заможною, їсти було що: хліб і молоко - перша їжа. Поївши, люди помаленьку відходили від голоду. Сім'я жила на хуторі, польські жовніри туди рідко навідувались. Моя мама давала людям зерно, муку, спечені паляниці. Вночі вони вирушали в дорогу, щоб врятувати тих, хто лишився у Великій Україні. Якось пізно ввечері, коли всі вже йшли до хати, мою маму, ніби, щось примусило оглянутися. Біля тину стояло дві маленькі постаті, від яких відходила висока жінка. Мама миттю підбігла до дітей. Меншеньку на руках внесла до хати. У неї був опухший животик. Легенько нагодувала їх, помила ніжки і змазала їх сметаною,шрб відійшли. А потім поклала їх у ліжко поруч зі своїми дітьми. Жили вони у сім'ї більше місяця. А потім прийшла та висока жінка, подякувала і вночі разом з дітьми і харчами вирушила в дорогу.

Мама була дуже щирою, бо сама виросла сиротою, знала, чого вартий хліб. Іноді тато казав, щоб не давала мама зерно «горцями», а давала меншою мірою, бо нічим буде засівати поле. А мама все одно не жаліла тієї зернини.» Розмовляю зі старожилом села Головниця Сергієм Сільванчуком про те, що закарбувалося у його пам'яті з дитячих літ про голодомор. Ось їло я почула: «Я згадую, як до хати ариходили голодні люди. їх годували і давали «милостині».

Якось нас, дітей, покликали до панського маєтку. Показували німе кіно про те, що діється на сході України. Я побачив, шо лежать мертві чоловік і жінка, а малесенька дитинка повзає по їх тілах. Навколо літають мухи. Бачив, як тіла померлих кидали у велику яму. Я плакав. Мама довго не могла мене заспокоїти і сказала, що це чекає і на нас. Коли прийдуть більшовики, будемо їсти кострицю.»

Холод проймає тіло, коли слухаєш розповіді тих, хто пережив лихоліття, і боїшся уявити ті жахливі умови існування. Можливо, нам і хочеться забути про ту історичну несправедливість, що зветься голодомором, та не маємо права. Сьогодні більшість країн світу підтримує і визнає, що голодомор є геноцидом проти українського народу. Пам'ять мільйонів закатованих українців завжди буде живою для нинішніх і прийдешніх поколінь. Початок нового тисячоліття відкрив нову сторінку в історії. Чим возвеличить воно землю? Якою буде Україна? Як прославить її народ? Що чекає нас усіх?

Хочеться завершити свої роздуми рядками поезії поетеси М.Денисюк:

«Станьмо разом, брати-українці!
Не ділімось на Захід і Схід.
Щоб подібне ніколи не сталось,
Треба в мирі, у злагоді жить!»

Оновлено 28.05.2015 09:56
 

Безоплатна правова допомога

Електронний каталог

http://77.222.153.241:8080/cgi/WebIrbis3/Search1.exe?C21COM=Enter&I21DBN=WDB23

Наш блог

http://famelybookstreet.blogspot.com/

Фотоетюди

Пошук по сайту

Опитування

Як часто ви ходите в бібліотеку ?
 

Корисні посилання

Історична Волинь - електронна бібліотека, що формується фахівцями бібліотек і архівів краю

__________________

Відвідування

Flag Counter